" Джонні Волкер "
(2024)
Кейт Утєва
новела
Чітко о восьмій ранку за київським часом він вийшов із маршрутки, пройшов повз кав’ярню, де готували гівняну каву і блимала рожева вивіска «Welcome». Поспішним кроком він завернув до гаражів.
Гаражі були настільки старі, що їхні стіни унизу ніби вросли у сіру міську землю. Отож коли він витягнув заіржавілий засув, який стирчав унизу воріт, з петлі, його обличчя розчервонілося, а він не зміг навіть поворухнути стулку.
Замість робити щось я не в змозі навіть відкрити срані ворота в старому гаражі. Замість робити мені важливо, що я роками працюю над відносинами яких немає та написаними вже давно альбомами, у старому, поіржавілому, як я, кооперативному гаражі й лякаюся навіть думки, що вчиню невірно, помилюся у тексті, слові, виборі. Я слабкий.
Круговерть засмоктує. Вона повільна. Я вливаюся в неї по колу. Моя круговерть із присмаком віскі. Джонні Волкер. Він гуляє з тростиною. Його тростина важка, капелюх щільний. Джонні Волкер йде собі, поки йдеться. Добре гуляти коли поряд іде Джонні. Коли Джонні – у моїй голові. Шепоче. «Щеееее... Щееее..... Щеееее».
Бєлий поставив гітару у чорному чохлі, який ніс на плечі, у куток між гаражами. Він підняв металеву стулку воріт, потягнув її на себе. Ворота важкі, йому – 46, але ж нафіга він ходить щотижня у спортзал. Він хоче бути сильним. Стулка важко зарипіла і відчинилася.
«Все не так вже й погано», – подумав Бєлий, взяв гітару і боком протиснувся у гараж.
Серед темряви й вологи, яка сочиться з кожного куточка цього старого закинутого вже давно гаража, в якому ніколи не стояв автомобіль, ховаються картонні коробки з його спогадами, розбухлими від вологи. Скручені у кутах фотографії, рябе крісло з порваною на спинці оббивкою, лакований кавовий столик, чорна сумка на пластиковій змійці – від першого шлюбу, три ящики обмотані пакувальною плівкою – від другого і фото картина 50*70 – від третього, в якому він неправдоподібно широко усміхався пʼять років.
Бєлий клацає вимикачем. Одна жовта лампочка, яка звисає зі стелі на чорному шнурі, загоряється і гасне. І загоряється знов.
– Все не так вже й погано, – каже Бєлий і усміхається.
Він розкуйовдив густе світле волосся. Волосся досить сильно відросло за останні десять місяців, відколи вони з третьою дружиною живуть окремо. Правда, в сусідніх під’їздах. Дружать, але не живуть. Відносини не розгубили поки. В неї все добре! Працює старшим тренером у двох спорт клубах.
Він штовхнув ногою подовжувач. Забагато думок. Бєлий плюхнувся у крісло. Він ледь не заплакав від радості за себе. Скоро йому сорок сім років. Тридцять з них він дорослий. Щось отримує, щось дає. Володіє, як собі думає, деякими здібностями. Побував у трьох шлюбах. І зі здобутків – оцей гараж. До речі, ще є квартира на Дарниці. Дача. Двоє дітей. Значить, недарма? Недарма він живе своє життя?
Він нахилився. Обережно вийняв з чохла гітару. Поклав на коліна. Бєлий постукав кінчиками пальців по корпусу. Так, ситуація зараз непроста, але поки на все вистачає. Пишу альбом в міру надходження коштів. Як запишу все – презентую! Спочатку зроблю матеріал з точною кон’юнктурою, в якому буду впевнений. Зараз, як ніколи я зрозумів це для себе. Ціль визначена, я працюю. Матеріалу багато накопилося, головне – не обісратися.
– Все не так вже й погано, – сказав Бєлий до себе.
В гаражі затишно. За тонкими стінами чути шум машин на проспекті. Крізь щілину у воротах в гараж пробивається смуга холодного осіннього сонця. Жовтень. Я ще й досі у футболці і джинсах.
Проспекти. Мости. Рюкзак – за плечі, руки – в кишені і в Маріїнський, в парк Партизанської слави, на Сонячне на Позняках. Гуляти, поки не холодно. Йти, поки йдеться. Його тіло розпливається як дріжджове тісто, і не зупиняється навіть у спортзалі. Це бісить. Щороку більші джинси. Щороку менші шанси. На підлозі – кришечка від пива. Лишилася з минулої репетиції.
Проспекти. Мости. Це крісло належало його бабусі Ані. Він погладив бильце крісла. Це її місце. В ньому бабуся щовечора дивилася серіал «Клон». Вона включала телевізор на максимальну гучність, бо недочувала. Другу дружину це просто бісило.
– Дитина не спить, – говорила вона, виходила з кімнати і йшла витягувати виделку з розетки під час реклами.
Бабуся Аня поверталася з кухні з канапкою та чаєм і намагалася зрозуміти чому телевізор не працює. Тим часом чергова серія серіалу «Клон» закінчувалась.
Другій дружині не подобалось, що мама і його вітчим Толік курять на кухні. Домовились.
– Вона задовбала пити каву о сьомій ранку, – бурчала друга дружина і надувала рожеві губки.
– Але це – її квартира, – сказав Бєлий.
І вони переїхали. А за пів року дружина обирала між ним і тим москвичем. Вони лежали у готелі Львова у ліжку вранці, всю ніч «налагоджували відносини». Вона обирала.
– Вибач, Юра, – сказала вона. І обрала його. Того москвича. Тепер Бєлий бачить свого сина раз на рік. Чи на фото.
А доньку від першого шлюбу – щонеділі. Їй двадцять сім – просити не треба, тепер приходить сама.
Проспекти. Мости. Мама вмерла. Остання, хто любив. Я возив її у лікарню на хіміотерапію і не плакав. Хоча дуже хотілося. Через мости. Ми проїхали через усі мости з Лівого на Правий берег і назад разів сто, як не більше. І я жодного разу не заплакав. Навіть коли побачив що у неї випали брови. Вона облетіла, наче осіннє дерево. Вії. Волосся. М’язи. Зуби. А потім не стало і її.
– Все не так вже й погано, – говорила вона кожен раз коли сідала в машину.
А я дивився на неї і не плакав. Хоча хотів. Було страшно. Було страшно соромно заплакати. Вона говорила неправду, а я хотів бути м’язистим і сильним. Пройшло три роки, я не видалив її номер телефону.
Бєлий зітхнув. Підкинув носаком кросівка кришечку від пива. Вчора було забагато. Неділя. Голова гуде. Кава буде не зайва. Вставай. Йди. Туди. Куди? Куди треба. А треба куди? Не знаю. Вчора знав. Пив. Йшов. Сам. Завжди сам.
–Хух! –Він видихнув вчорашній «Джонні Волкер». Бєлий посміхнувся.
Ха! Я ж ненавидів свого батька за вічний перегар. Його фотографії десь у цих коробках. Колись я їх знайду і спалю, але не сьогодні. Не сьогодні. На вулиці ритмічно гупає м’яч. Гуп-гуп-гуп. На картонній коробці – смугаста сіра мушля. Третя дружина. Гітара, вимоги, сором. Він, вона, вони. Він не підійшов.
Гуп!
М’яч вдаряється у ворота.
Бєлий відкладає гітару убік. Він підбігає до воріт, протискується у щілину.
– А ну, пацани, ловіть! – кричить він до двох хлопців, які завмерли навпроти гаража.
Бєлий хапає червоно-білий футбольний мʼяч. Підкидає його і бʼє по ньому носаком кросівка.
– Ха-ха! Го-о-о-ол! – кричить він до хлопців. – Гол, пацани!
І доки хлопці роззираються по сторонах, шукаючи м’яча, Бєлий нахиляється, щоб підняти мобільний телефон, який випав з кишені. Він так сумує за сином. Екран цілий.
– Все не так вже й погано, – говорить він і витирає телефон об джинси на стегні.
Бєлий вирішив що як він вже вийшов з гаража, чи скоріше народився на світ божий цієї неділі, то непогано було б шостого жовтня зранку нарешті випити кави. Він притиснув плечем ворота гаража. Стулка закрилася. За кілька хвилин дійшов до кав’ярні на розі. Тієї, де готують бридку каву. «Welcome» – блимає рожева вивіска. В Києві – страшний смог. Задуха. Якість повітря – незадовільна. Так вранці сказав водій маршрутки.
Бєлий зробив глибокий вдих біля дверей кав’ярні. Ухопився за ручку.
– Е ні, так не піде, – сказав він сам до себе.
І впав додолу. Його притиснуло до землі й розплюснуло десь у районі грудної клітини. Було боляче.
– Привіт, Джонні, – звернувся він до знайомого чоловічого обличчя в циліндрі, яке вирізнялося чіткістю з маси нахилених до нього обличь.
– Привіт, Бєлий.
– Це все, Джонні?
– Так, – відповіло обличчя. – Це все.
– Не думав я, що це будеш саме ти, Джонні.
– А я завжди знав, що це будеш ти, Бєлий.
– А я все життя хотів заплакати, Джонні. І так і не встиг.
– Чоловіки не плачуть, Бєлий, – відповів Джонні. – Вони руйнуються.