"Коли кити божеволіють"
(2019) 
Кейт Утєва
новела

— ​Лєна, ти що робиш? — питає мама.

Ми з мамою сидимо на моїй затишній кухні у Києві. Пахне пирогом з яблуками та корицею. Крихітна Лєна сидить на тлі килима з трьома ведмедями у своїй квартирі у Слов’янську. Вона грайливо дивиться на мене і мою маму через пошкрябану камеру свого старенького ноута. Праву ногу Лєна поставила на диван й оскаженіло пиляє пилочкою ніготь на великому пальці ноги.

— Пе-ди-кюююр, — говорить Лєна, протяжно вимовляючи букву «ю» на псевдо французьку манеру. Напевно, каже це своїй нозі, бо голови не підіймає.

Хихотить і знову зиркає на нас. Килим за спиною Лєни світиться по периметру. Лєні трішки за шістдесят. Вона мріє про пенсію та секс, тому фарбує довге посічене волосся у чорний колір, щоранку наносить тонкі темні брови на лоба десь над очима й не забуває про рожеву помаду з ефектом сяйва. Чорне волосся, виразні брови і рожева помада – три кити, на яких тримається Лєнина сексуальність. Лєнина пенсія висить на волосині, бо ті кити, що так переконливо тримали світ, саме зараз чомусь показилися.

— Ой, а в нас стільки мужчин з’явилося в місті! Дівчата-а-а, — голосно тягне слова Лєна і мрійливо усміхається. — Капєц, корочє! — У неї рівні білі зуби. Вона стоматолог. Живе одна, дорослі доньки роз’їхалися, мама померла минулого року. Чоловік покинув більше десяти років тому.

— А що про Киселя твого чути? — питає мама.

— Ой, та гівно він рідкісне! Я ж, поки він не пішов, навіть не знала, що таке любов! — філософствує Лєна. — Тепер та коза, що його відбила, назад хоче повернути! А я така кажу їй: «Ага! Щас! Взяла, тепер носись із ним, як я п’ятнадцять років носилася!» — Лєна хитає головою і театрально закочує очі. — Я вчора з мужчінкою одним познайомилася. Високий такий, вихований… У нас таких нема. Коньяк купив, посиділи трошки… Ну, знаєш, йому, конєшно, не двадцять п’ять, но… — Лєна загадково сміється.

Вона знову починає пиляти нігті, попередньо пригубивши із крихітного келишка, що стоїть перед нею на табуретці поряд із блюдцем із ковбасою та напівпорожньою пляшкою дешевого коньяку «Борисфен».

— Давай, Танюля, за нас! — говорить Лєна.

Вона підносить ближче до камери запецькану чарчину. Її нігті, густо нафарбовані рожевим лаком, блищать у моніторі. Закусивши ковбасою, Лєна бере до рук флакончик із лаком для нігтів. Постукавши флакончиком об долоню, вона відкриває лак і в цей момент килим за її спиною напинається наче вітрило. Бабах! Лєна сповзає на підлогу, пригинає голову до монітора й дивиться на нас. У наші круглі перелякані очі. Я затуляю обличчя руками.

— Та все нормально, вікна нема вже кілька днів! — говорить спокійно Лєна. — Блін, лак розбився, — її намальовані півколом брови марно намагаються вкластися в емоцію розпачу. Вона сідає на диван і дивиться на нас. Бабах! Килим знову підлітає.

— Лєнка! Ховайся! Біжи у ванну! — кричить мама у камеру. Мама важко дихає, щоки почервоніли. Я дивлюсь на Лєну у моніторі, яка чомусь знімається у військовій кінострічці.

— Там нема інтернету, — каже Лєна. У її руках вже новий флакончик лаку для нігтів. Вона знов стукає ним по долоні. — Не хвилюйся, Танюля, я ж вдома! Я, знаєш, ото вчора попала! Біжу така по Артема, а навколо — шуг, шуг! Шуг, шуг! І земля розлітається, як в кіно! А я така собі думаю, треба зробити педикюр, бо, знаєш, мало лі, розірве мене на шматки, то, може, хоч нога зостанеться. А хтось такий знайде мою ногу і подумає: оце так жінка була! Нігті які красиві! Як про себе дбала! Як старалася!

Бабах! Лєна зникає. Ми з мамою мовчки сидимо на канапі й дивимось на чорний монітор. По маминих червоних щоках течуть блискучі сльози.

— Всьо, — говорить вона. — Тепер у моїй квартирі точно вікна повилітають.

І я мовчки охуїваю, дивлячись, як кити божеволіють.